Побачила світ моя нова поетична збірка "Вістря голосу"

Нова поетична збірка "Вістря голосу" уже побачила світ. А поетичні твори, що увійшли до неї, уже завантажені на сайт. Читати їх можна за посиланням:

Анотація до збірки:

 «Вістря голосу» – нова книга Антоніни Спірідончевої, в якій тематично зібрані найгостріші і найпоцільніші поезії. Тут злюки і стерви доводять чоловіків до сліз, одинокі в своєму нещасті жінки ховаються в собі, малолітки набираються досвіду через гру,  вірші сміються над поетами, поки свідомість готується до чергового Майдану. Втім є у збірці теплі, щемливі, з еротичним присмаком твори – у них авторка чуттєва і мила, якою знаємо її з попередніх поетичних книжок.

Передмова автора:

Книжковий андеґраунд?

Чи просто книги, яких ви не знайдете?

Є книжки, яких ви не знайдете у магазинах. Та й взагалі, найімовірніше, не знайдете. А якщо вам і пощастить потримати одну з таких в руках, то в закритих спільнотах, де на прохання продати, швидше за все, вам її подарують, не зумівши визначитись у ціні.

Це книжки, які не видають у видавництвах «повного циклу», натомість роль видавця часто зводиться до формально-необхідної ланки, як то присвоєння ISBN. А деякі книжки обходяться і без цього, тобто без формальностей, стаючи так би мовити «неформальними».

Над цими книжками працюють «свої редактори», «свої коректори», «свої художники», «свої верстальники», тобто люди-спеціалісти, пов’язані між собою спільним бажанням вивести чергову таку книжку «в світ».

Цими книгами ніколи не цікавляться ЗМІ, на них ніколи не пишуть рецензії незалежні критики, їх не обговорюють на книжкових форумах і не купують на книжкових ярмарках.

Ці книги мають авторські презентації в інтернеті, дружні читацькі відгуки та дуже точкову «інформаційну кампанію» на поетичних сайтах, яка майже завжди супроводжується відсутністю розголосу внаслідок закритості спільнот, згрупованих по інтересах.

Ці книжки не беруть у книгарні, бо вони затавровані мітками «нерентабельно», «нема піару», «автор-одинак» і «поезія».

Але є багато людей, глибоко занурених у цю культуру, які мають в себе цілі полиці таких книжок – неодмінно з­ автографами авторів. А часом, на черговій поетичній тусовці можна зустріти незнайомця, який без особливого вступного слова спитає: «А у вас уже є книжка? Подаруйте мені, а я вам подарую свою».

Що це, якщо не «неформальна культура»? Що це, якщо не андеграунд? Імовірно, одна з таких книжок щойно потрапила вам до рук.

Нічого особистого.

Тільки вірші

Я люблю моделювати обставини, в які поміщаю своїх героїв, люблю проробляти деталі образів, шукати в них найчіткіші леза, виступи, найконтрастніші грані, люблю це промальовувати, мені це в кайф.

Старші покоління поетів привчили читача, що вірш – це сповідь. Досі поезія так і сприймається. Це плакання про свою тяжку долю, відкриття душі, виливання смутку. Молодші поети, хоч і пишуть відсторонено, соціально (не всі, звісно), але стереотип не переломили.

От попсова пісня на радіо не викликає питань: поет все вигадав. А надрукований вірш – неодмінно щось особисте.

Я ж не займаюсь сповідальною лірикою, за рідкісним винятком. Мені не цікаво писати про себе, я класичний інтроверт, який своє особисте не виставляє напоказ. Більшість моїх ліричних героїв – змодельовані. Це мікс тривалих спостережень за людьми і отриманого досвіду.

Для мене слово – це конструктор. Я рідко вкладаю свої почуття у твори, а лише пропускаю через себе почуття своїх героїв. Я, як той модельєр, що міряє недошиту сукню, щоб потім, ідеально змайстровану, повісити її на манекен і вабити нею перехожих.

У цій збірці багато віршів, які читач, як вподобану сукню, зможе приміряти на себе. Не на щодень. Для особливого виходу.