Весна-поетеса

НАВІЩО ПАДАЮТЬ ЗІРКИ?

Навіщо падають зірки?

Невже на небі їм погано?

Зникають в чорній далині,

Лишають відблиск полум’яний.

Навіщо милий залишає?

Не знаю, чим я не вгодила.

В примарній далині зникає,

Щасливий з іншою, можливо.

Навіщо біль мені приніс?

Кому потрібна горе-злива

З очей моїх гарячих сліз?

Але я можу буть щаслива!

Забуду я старі стежки

І прокладу для себе інші.

Із неба падають зірки,

Але засяють ще світліші!

1998 р.

ОСІННЬОЇ НОЧІ

В осінній ночі блукаєш неохоче,

Марнуєш час, розтягуєш цю ніч.

В холодну темінь ти ховаєш очі,

Нікому не говориш, в чому річ.

Вуста стискаєш і не помічаєш

Усіх зусиль, щоб стримати сльозу.

Знов плачеш і думками поринаєш

Туди, де пробудилася від сну.

Де сон казковий, світлий, кольоровий

Розбився об чиюсь сумну стіну.

Вже вітер розвіває мрії попіл,

Лишаючи тебе на світ одну.

1998 р.

ВІРЮ В УДАЧУ

Я пронесла крізь сніги й заметіль

Ці почуття. А для чого – не знала.

Вирішив ти, що від них утекти

Краще. І далі шукатимеш славу.

Ти хочеш усе, але сил досягти

Нема, треба більше терпіння і часу.

Тобі значно легше забути й піти...

Це в мене кохання, сліз море, образи...

...Стеріг мене поглядом і обіймав.

А пам’ять багата на різні дрібниці.

Ти так про кохання мені й не сказав.

Це я закохалась у твої зіниці.

Ти граєшся сонцем, я плачу дощем.

Ночами гуляєш і сієш розлуку.

У серці моєму непроханий щем,

Ти – далі ховаєш то очі, то руки.

А я не боюся ні зливи, ні бурь,

Снігів не страшуся, за сонцем не плачу,

Сумую одна, потихеньку живу

І все іще вірю у справжню удачу.

1999 р.

(З моєї збірки "Весна-поетеса")